Судебные поручения в международном гражданском процессе

Вадим Иванов, партнер SLA, раскрывает вопросы развития института судебных поручений акцентируя внимание на необходимости унификации правовых норм в сфере отправления и выполнения судебных поручений.

 

Источник: Правовая неделя

 

 

 

 

Часто з’являється необхідність виконати ті чи інші дії за межами її території. Як правило, юрисдикція судових органів держав обмежується лише їх територією. Іншими словами, національний суд вправі провадити процесуальні дії лише в межах своєї держави. На практиці зустрічаються випадки, коли суд, який розглядає певну справу з іноземним елементом, для належного вивчення всіх її обставин звертається до компетентних установ інших держав з проханням про проведення певних процесуальних дій. Це може бути вручення повісток та інших документів, допит сторін та свідків, проведення експертизи і огляду на місці, передача речових доказів тощо. Для проведення зазначених процедур на території іноземних держав вимагається надіслання у ці держави судових доручень.
Під судовими дорученнями в міжнародному цивільному процесі розуміють виражене у процесуальній формі звернення суду однієї держави, який розглядає цивільну чи господарську (торгову) справу, з проханням про виконання зазначених у дорученні процесуальних дій до компетентного органу іноземної держави, який уповноважений виконати вказані процесуальні дії.
Цивільним процесуальним кодексом України (надалі – ЦПК України), а саме статтею 132, передбачено право суду, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності, доручити відповідному національному суду провести певні процесуальні дії. В ухвалі про судове доручення, яка направляється конкретному суду, коротко викладається суть справи для повного розуміння іншим судом ситуації. Як правило, проведення процесуальних дій іншим судом в межах України не виходить за рамки допиту свідків (ч.5 ст.132 ЦПК України) та зібрання тих чи інших доказів.
Зовсім інше питання щодо судових доручень, які надсилаються до іноземного суду або надходять від іноземної держави. В залежності від процесуальної дії, що є об’єктом таких доручень, вони поділяються на:

 

 

• судові доручення про вручення судових документів особам, які перебувають за кордоном;
• судові доручення про одержання доказів, що знаходяться на території іноземної держави;
• судові доручення про роз’яснення іноземного законодавства.

 

 

У статті 80 Закону України «Про міжнародне приватне право» (надалі – Закон), яка певною мірою дублюється статтею 415 ЦПК України, визначено, що у разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави у порядку, встановленому ЦПК України або міжнародним договором України. Зокрема, у багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу конкретизується порядок такого надсилання та виконання судових доручень.
Як зазначає Ю.В.Черняк, фахівець в галузі міжнародного цивільного процесу, у міжнародній практиці склалися такі порядки зносин між державами щодо судових доручень:

 

 

• дипломатичний, за яким суд держави походження доручення з додержанням визначених у її внутрішньому законодавстві правил звертається до відомства закордонних справ своєї держави, яке, у свою чергу, через дипломатичні канали надсилає доручення до відомства закордонних справ держави виконання доручення; зазначене відомство надсилає доручення до установи юстиції своєї держави;
• безпосередній, за яким суд держави походження доручення звертається до суду держави виконання доручення за посередництва центральних установ юстиції обох держав;
• змішаний, за яким суд держави походження доручення звертається до свого дипломатичного чи консульського відомства, яке пересилає доручення безпосередньо до суду держави його виконання;
• консульський, за яким доручення судів певної держави щодо її громадян, які перебувають за кордоном, виконуються консулом цієї держави (ч.2 ст.80 Закону).

 

Міжнародними договорами, які регулюють питання надсилання та вручення судових доручень, є Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року, Гаазька Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів з цивільних і торгівельних справ 1965 року, Гаазька Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних та торгових справах 1970 року, Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (Мінська Конвенція), Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 року (Кишинівська Конвенція), Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року (Київська угода). Водночас на двосторонньому рівні Україною укладено значну кількість договорів у сфері надання правової допомоги.
Положення Гаазької Конвенції з питань цивільного процесу 1954 року з-поміж іншого визначають порядок вручення судових документів особам, які перебувають за кордоном, а також порядок виконання судових доручень про проведення допиту або інших процесуальних дій. Варто зазначити, що відповідно до застереження, зробленого СРСР 17.09.1966 року при приєднанні до цієї Конвенції, судові доручення мають передаватися в дипломатичному порядку.
Зазначена Конвенція виділяє наступний порядок звернення до іноземних судів із дорученням про виконання процесуальних дій: національний суд ? центральне відомство юстиції ? відомство закордонних справ ? відомство закордонних справ запитуваної іноземної держави ? центральний орган юстиції іноземної держави ? компетентний суд іноземної держави. Але, в той же час, Конвенція у статті 15 надає державам право укладати договори щодо іншого порядку направлення та виконання судових доручень.
Згідно п. 8 Роз’яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 року  №04-5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій», вирішуючи питання забезпечення своєчасного повідомлення у належній формі іноземних учасників судового процесу про час та місце розгляду справи, господарському суду слід враховувати, що «взаємодія судів України з судовими органами інших держав з цього питання, а також щодо виконання за кордоном інших процесуальних дій регулюються Конвенцією з питань цивільного процесу (Гаага, 1954) і угодами про взаємну правову допомогу, укладеними Україною з іншими державами.  Відповідно до Законів України від 19.10.2000 року №2051-ІІІ та №2052-III з 27.11.2000 року набрали чинності для України Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965) і Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних і торгових справ (Гаага, 1970) із заявами та застереженнями. Зокрема, вказаними заявами передбачено, що центральним органом, зазначеним в Конвенціях, в Україні є Міністерство юстиції України.
Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 29.05.2009 року №01-08/315 «Про деякі питання, пов’язані із застосуванням Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційний справах», особливості виконання Конвенції визначено розділом IV Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України і Державної судової адміністрації України від 27.06.2007 року № 1092/5/54 (надалі – Інструкція).
Враховуючи положення Інструкції, на відміну від звернень національних судів в межах держави, до іноземних судів надсилаються не ухвали про виконання окремих процесуальних дій, а відповідні формуляри. Вимоги до таких формулярів встановлюються міжнародними договорами. Якщо формуляр складається українською мовою, то його необхідно супроводжувати перекладом, відповідно до договору, англійською мовою або мовою запитуваної держави (як правило, вважається бажаним засвідчення перекладу дипломатичним представництвом чи консульською установою запитуючої держави).
Зміст і форма судового доручення повинні відповідати вимогам міжнародного договору, а якщо його не укладено – вимогам ст.416 ЦПК України.
Важливим є питання строків. За Гаазькою Конвенцією 1965 року національний суд вправі винести рішення, якщо з дати направлення документа сплив термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше 6 місяців (ч.2 ст. 15).
На практиці також зустрічається відмова у виконанні судового доручення. Зокрема, Гаазька конвенція 1954 року у статті 11 встановлює 3 такі умови:

 

 

• якщо не встановлено справжність документа;
• якщо в запитуваній державі виконання судового доручення не входить до повноважень судової влади;
• якщо держава, на території якої повинно було бути здійснене виконання, вважає, що таке виконання може нанести шкоду її суверенітету та безпеці.

 

Відповідно до ст.14 Гаазької Конвенції 1954 року орган судової влади, який виконує судове доручення, застосовує у тому, що стосується дотримання формальностей, законодавство своєї країни. Однак, у випадку, якщо запитуючий компетентний орган влади просить дотримуватися певної форми, таке прохання задовольняється при умові, якщо вказана форма не суперечить законодавству запитуючої держави.

 

Як висновок варто зазначити, що інститут судових доручень набирає все більшого поширення у зв’язку із укладенням як багатосторонніх, так і двосторонніх договорів про правову допомогу між державами. Подальша уніфікація правових норм, які регулюють питання надсилання та виконання судових доручень, є вкрай важливою та потребує значних зусиль. Проте, в результаті це дозволить уникнути спірних моментів між різними юрисдикціями задля здійснення всебічного, повного і об’єктивного правосуддя.

 

Источник: Правовая неделя